Ніжинська РДА

До 140-річчя першого театрального виступу Марії Заньковецької

27 жовтня 2022

Дата 27 жовтня 1882 року увійшла в історію світової культури як тріумфу українського національного театру і час, коли на театральному небосхилі засяла яскрава зірка, ім’я якій Марія Заньковецька.

Кожен залишає свій слід у вічності. Марії Заньковецькій від народження було даровано високу місію – зі сцени говорити від імені народу.

Акторське обдарування Мані Адасовської виявилось дуже рано. Вона потішала родину і друзів численними витівками, комічними сценками, пантомімами, взятими спостережливою дівчинкою прямо з життя, спочатку на імпровізованій сцені в комірчині старого батьківського будинку, потім в аматорському театрі Чернігівського пансіону пані Осовської. Театральний дебют юної Адасовської відбувся у Ніжинському благородному театрі пана Раковича, збори якого йшли на допомогу бідним студентам. Під час вистав Марію бачив молодий артилерійській капітан О. Хлистов, захопився нею і скоро запропонував «руку і серце», пообіцявши забезпечити майбутнє, пов’язане з оперною сценою, чи навіть і театром.

Сповнена надій Марія Хлистова виїздить з чоловіком до місця його служби – у Бендери. Тут бере участь у аматорських виставах, створює живі картинки. У жовтні 1879 року відбулась перша зустріч з прапорщиком М. Тобілевичем (у майбутньому актором Миколою Садовським), яка круто змінила усе її життя.

Садовський за короткий час знайомства з Хлистовою був свідком її надзвичайної гри і зрозумів, що «у кожній її ролі... світить обдарованість небувалої і народної краси». Враження від однієї з живих картинок на патріотичну тему, де Марія Костянтинівна зобразила розпач збожеволілої від горя болгарської жінки, яка замість загиблої дитини колише поліно, Садовський опише у своїх спогадах: «Здавалося, ніби я глянув у безодню, з дна якої, з надр земних, на мене блиснув дивовижний самоцвіт, і такого самоцвіту ще на землі не бувало. … перед нами в той знаменитий вечір спалахнув вогонь Прометея... Геній!».

Визнаючи в Хлистовій талант небувалої краси й сили, друзі, знайомі просять її чоловіка відпустити Марію на професійну сцену. За словами Заньковецької, він нібито погодився, тільки на українську, коли така буде, і навіть дав розписку в цьому Садовському.

Саме в цей час Марко Кропивницький у Єлисаветграді (нині Кропивницький) зібрав театральний колектив, підібрав репертуар і бідкався, що нема у нього такої актриси, яка б зі сцени сказала про жінку так, як у літературі про неї сказав Шевченко. І у Свеаборг (нині Фінляндія), де у той час перебувало подружжя Хлистових, полетіла телеграма від Марка Лукича, у якій він запрошував Марію Костянтинівну зіграти дві ролі у його театрі. І вона швидко розпростерла крила і полинула на далеку батьківщину, до рідного вогнища мистецтва, залишивши позад себе сімейне життя, забуваючи про кар’єру співачки, відхиливши запрошення на сцену Гельсінгфорської опери, що саме надійшло. Сама ж актриса у «Автобіографії» писала: «Я кохалась в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більш боротись зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену».

Одразу після приїзду Марії Хлистової до Єлисаветграда почали готувати виставу «Наталка Полтавка», у якій дебютантці доручили роль головної героїні.

На той час улюблена п’єса аматорських колективів майже втратила первісну авторську ідею і перетворилась на «український дивертисмент». «П’єска для придворного театра князя Репніна», - скаже про неї Пантелеймон Куліш. Перед творчим колективом театру постало завдання подарувати «Наталці Полтавці» друге життя. Музика Миколи Лисенка додала п’єсі нового звучання, а реалістична гра неповторного акторського ансамблю наповнила кожен епізод п’єси яскравими барвами. Настав час подумати про сценічне ім’я дебютантки. Марія Костянтинівна задумалась. Хлистова? Ні. За роки життя з чоловіком бачила його ставлення до театру взагалі і до українського зокрема. З дитинства мріяла прославити своє таке звучне і шляхетне прізвище – Адасовська. Але як вона піде проти волі батька, який вважав акторське ремесло не гідним своєї доньки-дворянки. Як вона може своїм непослухом образити найдорожчу їй людину аж так? То як же бути? Думками полинула в далекий Поліський край. Ніби побачила став у вінку кучерявих верб, що здавався неймовірно таємничим і привабливим у місячному сяйві, почула тихий шурхіт опалого листя під ногами під шепіт товстелезних і височезних тополь-білолисток, на неї дихнуло терпким ароматом стиглих тернових і калинових ягід… Защеміло серце. Рідні, кохані Заньки. Її незабутня маленька батьківщина. Вони завжди була свідком її злетів і падінь. То нехай же будуть і свідком її тріумфу. Пишіть мене Заньковецькою.